УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ І УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

Автор: М. Терлецький

19 серпня 2017 р.
1366-й день з початку руху протесту "Євромайдан"

В українських політиків якось геніально виходить підбирати для своїх партій назви, що відповідають з точністю до навпаки їх суті. Пригадаймо, наприклад, «Народний фронт»: чи можете підтвердити масове наповнення партійних лав представниками народу? Пам’ятаєте «Самооборону»? Чи захистила партія з такою грізною назвою її лідера Ю.Луценка і допомогла йому не потрапити до в’язниці? Чи змогла «Самопоміч» разом з її лідером допомогти сама собі і місту, де головує її лідер, впоратися з проблемою, яку щодня справляються тисячі міст і селищ України.

Ці та багато інших прикладів дають нам підказку сміло ставити перед назвою заперечувальну частку «не». Це стосується, в першу чергу того, про що ми вже говорили, тобто чи є ці політичні структури достатньо могутніми, аби могли принаймні захистити себе. Напевне, краще ніж перефразувати класиків, тут не скажеш: будь-яке політичне об’єднання тільки тоді чогось варте, коли воно може захиститися. І приклад Саакашвілі в черговий раз доводить, що попри рекламу у ЗМІ, політики і їх партії не більше ніж колос на глиняних ногах: досить бажання справжньої влади – і колос падає додолу.

Чому? Тому що встояти може тільки те громадсько-політичне об’єднання, яке реально і масово підпирають громадяни. А це можливо тоді, коли лідери партії «живуть в народі», а не звертаються до нього через телебачення і Інтернет. Навіть не спілкуються, а саме звертаються! Чи є такий зв’язок дієвим? Очевидно, ні! Справжність зв’язку партій з народом раз по раз підтверджують події, коли звернення того чи іншого політика до народу нагадує голос волаючого у пустелі, який народ «не чує». Чи не тому, що «наші українські», «народні», «громадянські», «батьківщинські» тощо страшенно далекі в сенсі тієї семантики, що присутня в їхній обізванці.

Відсутність міцного фундаменту, що складний з громадян на основі такого зв’язуючого як проведення партією діяльності не на власний зиск партайгеносе, а на користь народу, робить слабкими і самі партії, і їх лідерів, і їх гасла, і їх дії. Як казали «недолугі» соціал-демократи, ідеї лише тоді стають силою, коли вони оволодівають масами. Стосовно сучасних  українських партій і їх «демократичних» лідерів цього не скажеш. Або, як кажуть влучно люди, вони і поруч зі справжньою демократією не лежали. Вірогідність того, що депутати хоча б інколи вставали чи лягали з думкою щирої демагапії, за мужицькою рихметикою, не перевищує евентувально-казуїстичної ймовірності, піднесеної до рівня хисткої непевності за умов застосування квазідискретного стьону випадковості. А це корінь нерозв’язаного нашими партайгеносами рівняння політичної дорослості.